Шталаг 364
Боєць. Романтик. Письменник.
Лицар, автор, воїн.
Врешті-решт, людина.
Поет, який визначає свій час та місце думкою, глибина якої – глибина самого серця. Відомий в вузьких колах, він позиціонує себе крізь творчість, що, втім, є вкрай невизначеною, гострою та холодною, подібно до леза.
…
“і байдуже, що там, наприкінці:
я як тоді, дивитимусь в обличчя.”
крокує лицар в темряву одвічну
стискаючи недопалок в руці.
– Шталаг 364.
Геній ще поки невизнаного митця – руйнівні та живі почуття, скляні, напівмертві очі й пошрамоване окопами серце: біль, який проникає і дістає набагато далі, ніж може боліти душа.
Біль, який визначає і трансформує кожного поета: подібно до мідного бика, що знову, раз за разом перетворює викрики на пісні, його біль, кров, піт, контузії та безсонні ночі – творчість, просякнута Богом. Творчість, створена для людей.
І він знає, що не буде прийнятий. Не шукає слави чи визнання – але ми знаємо йому ціну. І знаємо, що слава знайде його сама.
Лицар, що став в авангарді культурного фронту, а діяльність якого не здатна залишити байдужим – плоть і дух українського народу; сіль, яка насичує землю та впивається у розʼятрені, свіжі рани – образ, створений сумісно Богом та поетом.
Втім, правдивий;
Гаряча кров й холодний розум, який рясніє рядками віршів – сказ, біль та відраза того земного пекла, яке знову та знову проривається назовні.
Його шлях туманний, але вкритий славою, пилом та потом – атрибутами справжніх філософів та поетів: Київська компанія. Серебрянське лісництво. Нью-Йорк. Часів Яр. Купʼянський напрям. «За особисту хоробрість».
Рядки ж, навпроти – живі. Надто, надто живі.
Але – справжні. Не брешуть.
Вбивають наповненістю, й вбивають правдою. І в цьому – Шталаг 364.
Історія солдата, людини та особистості – імʼя, яке вам доведеться віднайти самостійно.
Імʼя, закрите тайною людожерства та неприйняття, кровʼю та потом – людське, справжнє, живе. Імʼя, яке пише історію.
Історія, яку варто запамʼятати.
Втім, хто ми без них?
